IV МЕЖДУНАРОДНЫЙ IV МЕЖДУНАРОДНЫЙ ПРАВОЗАЩИТНЫЙ

КИНОФЕСТИВАЛЬ "СТУПЕНИ"

В Харькове 

Одиннадцатого ноября в Харькове открылся IV Международный правозащитный кинофестиваль "Ступени”. Организатор и вдохновитель фестиваля – Игорь Парфёнов, режиссер, снявший уже шесть одних только художественных полнометражных фильмов за последние годы. В этом году премьеры и конкурсные показы проходят в двух залах – "Кинопалац” и "Боммер”. Партнерствуя, творчески сотрудничая, общаясь по-человечески с Игорем, я видел, чувствовал многие краски и интонации, так или иначе присущие фестивальной и кинематографической жизни, с самого начала этой идеи. Трудно снять фильм. Трудно сказать в кино правду, используя максимально яркие художественные образы, ибо сейчас в моде экспериментальное кино, не рассчитанное на зрителя. Трудно в вязком пространстве харьковских и всеукраинских монополий "от искусства” встать на ноги. И художнику, и фестивалю. Но все это лишь придавало куражу и формировало осознание необходимости такого кино и такого фестиваля. "Увидеть эту неудобную правду” – девиз, который предстоит еще только принять на вооружение нашему обществу, лишенному доступного правового поля и веры в себя и свои моральные силы.

 В этом году зрители (а на открытии фестиваля был переаншлаг) смогут увидеть более двухсот фильмов из пятидесяти стран мира. Темы – как всегда острые: суть убийства и ценность жизни, эмиграция, национальная рознь, работорговля, сексуальные меньшинства, защита прав животных и окружающей среды. Короткий метр, полнометражные картины, анимация, музыкальные клипы. Любые форматы приемлемы, если есть позиция, ответственность, авторство.

 Главная премьера фестиваля – фильм "Прощай, коррида” Игоря Парфенова. Начало этому фильму было положено достаточно давно, а вот воплощение в том виде, который бы максимально отображал весь ужас и всю кровь европейских традиций, стало возможно лишь теперь. В фильме снимались такие известные российские и украинские актеры, как Борис Химичев, Степан Пасичник, Александр Тартышников, Эллен Слюсарччи. Завораживающее зрелище. Кровь. Арена. Мертвая любовь в глазах женщины. Сила противостояния главного героя толпе, жаждущей расправы. На премьере зрители реагировали на все ключевые сцены фильма так, что становилось понятно: Человеку Разумному есть место на этой земле.

 Я имею честь представлять жюри фестиваля. Выбирать сложно. Ибо выбор всегда один: жить. Приглашаю харьковчан и гостей города на просмотры.

Сергей Отводенко

ГОСПОДИН ОФОРМИТЕЛЬ

Творчество украинского художника Сергея Кушнира

Время никогда не стоит на месте. Оно может быть одновременно добрым и беспощадным, одновременно разрушать и созидать, но оно всегда идёт вперёд. Идёт, изменяя мир и нас вместе с ним. Время прошедшее, как правило, неосмысленно стирается.

Возможно, многие думают, что памятник Времени существует в виде больших часов: песочных, механических или даже «вселенских» атомных. Но часы идут, как говорится, в ногу со временем. А если застынут – это значит, что они сломались. Застывшее мгновение в сознании – оно другое. Картина – вот это настоящий памятник Времени.

И только Мастер знает, как это время увековечить, остановить, удержать в руках...

Далее:

  При создании скульптур Юрий Попов использует гранит, мрамор, бронзу, песок, дерево, соль и даже лед.

Василий Добрынин:

- Не совсем типична для нас подача этого материала. Не в творческом, скажем так, контексте. Но это не посторонний контекст – незримая сторона творческой жизни. Без нее мир, имея творца, не узнает произведений. Мир беден без произведений.

Потому я, отнимая время у «собственной песни», воруя его у себя, своих близких, значительно много сил и внимания уделяю издательской деятельности. Зримый объединяющий стержень составляет основу издательского дела. С человеком, о котором в статье пойдет речь, мы параллельны. Тот же объединяющий стержень, в том же служении…

И в контексте к взаимной связи Слова, Музыки и Формы…

 Екатерина Насрединова

О свободе творчества…

Через творчество — к совершенству…

 Мы верим, что есть свобода, пока жива мечта…

Мы верим, что есть свобода и будет так всегда…

Пока жива мечта, никто не сможет отнять нашу свободу…

На все века путь будет так…

(В.Кипелов) 

Жизнь скульптора, художника – это жизнь свободного человека. Это постоянные тусовки на арт-форумах, участие в выставках и чемпионатах. При любом удобном случае -  посещение выставок, где можно представить свои работы, приобрести новые деловые контакты, новых заказчиков, продать свои скульптуры.

Живя в постоянном поиске  нужно уметь заинтересовать клиентов и не упустить время удачно провести сделку.

 Секрет успеха состоит в том, что нужно вовремя сориентироваться, понять ситуацию арт-рынка, а также следовать принципам продвижения произведений искусства – ценовой диапазон, инновационные технологии создания скульптур, уровень дохода заказчиков, конкуренция, технологии успешных продаж.

 Цена увеличивается по мере роста популярности скульптора и спроса на его произведения искусства. Оценки экспертов и аналитиков свидетельствуют о том, что в ближайшее время спрос на произведения скульпторов, своевременно проявивших активность, резко возрастет и, соответственно, их скульптуры подорожают.

Скульптор должен принимать участие в музейных выставках, «светить» выставочные работы в каталогах, стремиться к тому, чтобы его работы попадали во всевозможные рейтинги, он должен даже скандалить.

 Юрий Попов – скульптор, участник выставок и чемпионатов скульптур представляет арт-группу "Искусство оптом".

 В группу входят  скульптор Владимир Кочетыгов,  Анатолий Печников (работа над витражами) и Анна Калиновская - художница, дизайнер среды.

 С 3 по 6 мая 2010 года проходил  IX Чемпионат России песчаных скульптур.

 В чемпионате принимали участие: Федив Иван (Санкт Петербург), Мигушкин Денис (Сургут),  Тарнопольский Евгений (Комсомольск на Амуре), Кирпа Юрий (Москва),  Петрова Елизавета (Москва),  Михайлов Александр (Москва) Попов Юрий - Харьков (Украина),  Павлов Андрей  (Екатеринбург).

 По результатам чемпионата Юрий Попов занял третье место, его скульптура "Медуза Горгона". 

Второе - Федив Иван: скульптура "Вторжение"

Первое место – Тарнопольский Евгений: скульптура "Диоген в собственном соку"

(фото Андрея Рябинина)

Юрий Попов был награжден «Призом зрительских симпатий». За скульптуру «Медуза Горгона» проголосовало наибольшее количество посетителей. 

При создании скульптур Юрий Попов использует гранит, мрамор, бронзу, песок, дерево, соль и даже лед.

 По мнению скульпторов и художников украинский арт-рынок в целом востребован, работы талантливых скульпторов сегодня неплохо продаются. Коллекционеры готовы платить хорошие деньги за их произведения современных художников. Так что у Украины -  прекрасные перспективы.

  Екатерина Насрединова 

Василий Добрынин:

- Мы просто приподняли край портьеры, впуская незначительную толику света из богатейшей гаммы. Она не где-то - в нашем городе. Откройте больше, во всю ширь, всмотритесь, и найдете много интересного:  http://art-optom.com/

Василий Добрынин:

 - Готов к упреку: «Литературный цветок в грядке Вашего издательства «Dobryni» распускается в разные стороны. «Литературная жизнь», - а Вы – и «Капелла» и «Ренессанс» - при чем тут они?».

Бутон – зримый, хороший образ. И если он в разные стороны, если это действительно так – представить нетрудно сию нелепицу…

Однако же, не беру в руки тряпочку, чтоб утереться, а вместе с корреспонденом Екатериной Насрединовой, представляю рок-группу «Кривоструй», Харьков.

 Екатерина Насрединова: 

Группа "Кривоструй" ("Curved Stream")

Город Харьков

Стиль музыки - Alternative Rock/Indie Rock 

«КРИВОСТРУЙ» мечтает приобрести имидж скандальной группы,никогда не устраивая никаких скандалов." (с) Сергей Курганов.

Недавнего происхождения рок-группа «КРИВОСТРУЙ», известна городу. Ее музыка смогла завоевать любовь и признание среди поклонников позитивного рока в Харькове и не только. Музыка группы исполнена драйва на столько, насколько он ожидаем в хорошем роке. Но на концертах этой довольно драйвовой группы, создаётся исключительно позитивная атмосфера. Не прокричать о себе любимых сквозь грохот и рев децибельный, порвать рубашку, сломать гитару, выходит на сцену группа. Весёлые и лиричные сюжеты в текстах песен отражают жизнь города и харьковчан. Этому служит талант, энтузиазм и творческая энергия музыкантов группы.

Состав группы сегодня – это:

Артём Воробьёв – акустическая гитара, вокал

Кирилл Гончар - гитара, вокал, труба

Дмитрий Кащенко - гитара

Дмитрий Михайлов - бас-гитара

Михаил Глазнев - губная гармошка, вокал

Johan Измаилович – перкуссия

Иван Новиков - барабаны

Алексей Фомин - клавиши

 Участники группы зарегистрированы в социальной сети «Вконтакте» (http://vkontakte.ru/club6782340), где общаются со своими слушателями.

Гаммельн – славный городок!

М.Цветаева

Вот город как город, не лучше, не хуже,

Здесь чистое небо и грязные лужи.

Но вдруг среди жизни размеренно-сонной

Является звук, неземной и неровный.

То выше, то ниже, все страньше и страньше,

Уводит – недвижных – подальше от фальши,

Пустых магазинов и полных амбаров,

Лоснящихся нищих и вывесок старых.

Все дальше и дальше, нездешний и тонкий,

Зовет, разрывая ушей перепонки.

Все дальше и дальше, все тише, все глуше

Звучат, замирая, счастливые души.

 (А.Воробьев «Исход»)

 Самые хитовые песни группы: 75 собак, Химические конфеты, Маршрутки, Балбес, Человек с Луны, 602-й микрорайон, Когда тронется лёд, Ночь человека, Про мужика.

В красных песках в свете зеленой звезды,

Бродит в галазах облако талой воды.

Я просто письмо в почтовом ящике, которого нет.

Я просто письмо, с коротким словом "Привет". Привет...

 Химические конфеты очень полезны для здоровья

Для здоровья. Для здоровья!

(А.Воробьев, «Химические конфеты»)

Выходишь из дома с восходом луны,

Месишь ногами грязь.

Мучимый жаждой и чувством вины,

Ты ищешь, где бы упасть.

Никто не знает, кто ты есть, и всем наплевать, кем ты был.

Да, был человек, да вышел весь. Осталась только пыль...

(А.Воробьев, блюз «Пыль»)

Мы с тобой так давно стали рекой, что взяли имя ее берегов,

И где-то там, за зеркальной стеной, стихает эхо наших шагов.

И мы смотрим вверх, и просто ждем, когда небо наконец упадет.

И мы увидим свое, и возьмем свое в тот день ... Когда тронется лед.

Я жду не дождусь, когда мы уснем и будем видеть цветные сны.

И может статься, что мы вот-вот поймем, что зашифровано в фазах луны.

И мы будем спать, и будем знать, что было и что грядет.

Поверь: нам будет что рассказать в тот день ... Когда тронется лед.

Когда погаснет свет, из моря выйдет Зверь и упадет на землю звезда.

В понедельник утром ты откроешь дверь и вдруг поймешь, что уже среда.

И мы будем петь, и будем пить и танцевать всю ночь напролет.

Ты только не забудь меня разбудить в тот день... Когда тронется лед.

(А.Воробьев, «Когда тронется лед»)

Ныне группа записывает свой дебютный альбом и ведёт активную концертную деятельность, выступая в известных клубах Харькова, таких как Music People Club, КУБ, арт-кафе «Агата», Churchill's Pub, PINTAGON, также является постоянным участником ежегодного фестиваля РОК-Волна.

Екатерина Насрединова

Фотоматериал http://vkontakte.ru/club6782340

Василий Добрынин:

- Не возьму я тряпочки, чтобы утереться по поводу упрека о нелепости бутона… Я очень благодарен корреспонденту Кате Насрединовой, материал который о «Ренессансе» и «Струнной капелле» помог нам открыть «Музыки и слова параллельные миры».

«Вначале было слово» - но всякий кто творит, искусству служит. В нем главной ветви нет: Живопись, Театр, Музыка, Поэзия… Творец в искусстве равен всем иным творцам.

Поэтому бутон на нашей грядке, в издательстве «Dobryni» - разовьется гармонично. Во взаимной связи Слова, Музыки и Формы…

 А что касается рок-группы «Кривоструй»…

В который раз я не могу не вспомнить Н. Паганини: «У каждой эпохи – свои вибрации». Рок – вибрации современного поколения. Не безвкусица в нем, но Искусство, заслуживают доверия. А «Кривоструй» - замечено Е. Насрединовой, признано городом: отражает жизнь города и харьковчан. Этому служит талант, энтузиазм и творческая энергия музыкантов группы.

Край земли золотая страна Олонхо

Инна Разумихина

Стихии слова и музыки, соединённые голосом изумительной красоты.

Высокая поэзия Серебряного века в лучших традициях русского романса.

В программе: цикл песен «поэтическая лирика» на стихи А. Ахматовой, М. Цветаевой, Н. Гумилева. 

Выступление состоится в рамках XIII Харьковского фестиваля «Мир книги 2011» 

«Публику, приходящую на концерты Инны Разумихиной, завораживает сочетание в ней естественности и артистизма со сдержанностью и глубокой внутренней культурой (с)»

Персональный сайт 

Лариса Вировець,

поетка,

очільниця Харківського

Українського Клубу «Апостроф»

Квіти зі Львова, або Вільний звіт про Перший міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик

  Культурне життя, дяка Богові, триває навіть тоді, коли ним ніхто «згори» не опікується (може, інколи – якраз завдяки цьому). Воно не залежить ні від влади, ні від песимістичних прогнозів похмурих філософів та провидців, ні від соціального неспокою в державі. І це чудово. 

 Несподіванкою та чудовим подарунком Україні став Перший міжнародний конкурс молодих виконавців українського романсу, присвячений талановитій американській співачці українського походження Квітці Цісик. Конкурс відбувався у межах українсько-американського проекту «Незабутня Квітка», ідейним натхненником та продюсером якого став його директор, американець, колишній одесит Алекс Ґутмахер. Захід проводився як соціально-благодійний і мав на меті привернення уваги суспільства до онкологічних проблем (усі жінки в сім’ї Квітки Цісик помирали від раку грудей).

 Львів убрався в квіти так швидко, ніби давно чекав на свято. Під сонячним промінням зникли рештки снігу, і на паруючих від весняної вологи газонах з’явилися білі стокротки та жовто-фіолетові братки.

 Привітна зала львівської філармонії 2–3 квітня приймала гостей з багатьох країн світу. Змагалися між собою відібрані в результаті першого, заочного туру 14 молодих співаків та співачок. Географія досить широка: були учасники з Естонії, Молдови, Латвії, Польщі, Росії, Румунії, США, Угорщини… і, звичайно, з України: (Донецьк, Івано-Франківськ, Львів, Харків, Чернівці). 

 Програма конкурсу передбачала виконання двох вокальних творів: один – з творчого доробку Квітки Цісик, другий – український романс. Журі очолювала Ніна Матвієнко. «Важко було визначитись із переможцями, — сказав один із членів журі конкурсу, український композитор, диригент Кирило Стеценко.— Учасники виступали у різних стилях. Тут почули і оперних співаків, і так званих шансоновиків, і аматорів. Та всі вони вразили нас талантами». Усі виконавці отримали дипломи лауреатів конкурсу.

 Ґран-прі конкурсу виборола чудова львівська виконавиця Оксана Муха. Першу премію поділили між собою Віталій Соболєв із Чернівців та наша харківська співачка-шансоньє Люцина Хворост, яку до цього харківська публіка знала переважно як поетесу, журналістку, завсідницю Українського культурного клубу «Апостроф».

 Відомий харківський бард Микола Воловик акомпанував Люцині під час виступу, а я супроводжувала її впродовж усієї поїздки та опікувалась організаційними питаннями, аби вона, на її власне жартівливе зізнання, «не згубила паспорт, гроші і голову», – а тож і поділюсь враженнями, що називається, «з перших рук».

 Як сказала Люцина зі сцени під час свого виступу у гала-концерті, до участі в цьому конкурсі її підштовхнули три ключових поняття: «Квітка Цісик», «романс» і «Львів». Гадаю, трикутник, вершини якого окреслені цими словами, може дещо розповісти про вподобання співачки. Люцина давно пише і виконує українські пісні – і переважно саме в романсовій стилістиці. Квітка Цісик – одна з її улюблених співачок. А до Львова і львів’ян Люцина відчуває давню симпатію. І я в цьому з нею цілком солідарна. Харківське серце мимоволі зворушується: навіть у привокзальному львівському генделику до вас звертаються чистісінькою українською мовою і пропонують цілком пристойне обслуговування…

 Програма фестивальних днів була більш ніж насиченою: відкриття музею Квітки Цісик, висадження символічної калини на її честь, встановлення пам’ятного знака на вулиці імені Квітки, святкові фуршети та спілкування… Усе це майже не залишало часу для репетицій, для «моральної підготовки». Я знаю, як зазвичай хвилюються артисти перед виходом на сцену, тому хочу окремо відзначити, що мене вразила фантастична здатність Люцини опанувати себе перед виходом на сцену і під час виступу. Здавалося, що ця невисока скромна дівчинка просто прийшла подивитися, що тут відбувається, та ще й заспокоює інших учасників. Аж оголошують її ім’я, вона скидає пальтечко – і на сцені з’являється впевнена в собі, емоційна молода акторка в червоній вечірній сукні, яка до того ж уміє привернути увагу глядачів непередбаченою промовою-експромтом: оператор з технічних причин забарився з музикою. Починається музика, і сотні очей ловлять кожен рух співачки. Хто скаже, що вона вперше на такій сцені? Вона живе, рухається, танцює, простягає руки до глядачів… А голос, голос!..

Хвилювання з’являється, на щастя, вже потім – коли все важливе вже позаду. Добре, що поряд ми, помічники і друзі!

Привітне місто, нові враження, гарні спогади… Поїзд швидко переніс нас до рідного Харкова, і «карета перетворилася на гарбуз».

А все ж ні! Щось лишилося від цього «королівського балу». Мрії? Сподівання? Натхнення? Це важко визначити словами – але жити без цього було б іще важче.

…Тож подякуймо організаторам свята – і пишаймося, що Харків також був причетний до нього!

Оксана Копак, Львів

 Цього року Львів запрезентував мистецькому світові перший міжнародний фестиваль українського романсу імені Квітки Цісик. Проходив він саме у ті дні, коли народилась славетна співачка, на початку квітня. 

 Конкурс пройшов за програмою українсько-американського проекту «Незабутня Квітка». Його засновник – Алекс Ґутмахер, який лікувався від раку разом із Квіткою і переміг хворобу. До організації заходу також долучилися Українська Американська Координаційна Рада, ArtEmes Entertainment Productions (США), громадська організація «Галицькі фестони» та багато інших. Захід мав і соціально-благодійний підтекст: привернути увагу до онкологічних проблем, зокрема, найпоширенішої серед жіноцтва хвороби – раку молочної залози. Від нього з інтервалом у чотири роки померли мати Квітки Цісик, вона сама та її сестра.

 Журі, яке очолила Ніна Матвієнко, до участі в конкурсі відібрало 13 виконавців: Олесю Літневські (Естонія), Василя Комановського (Латвія), Світлану Сасу (Молдова), Михайла Зраду (Польща), Едуарда Наточева (Росія), Михайла Колотила (Румунія), Христину Махно (США), Романа Меденці (Угорщина), а також учасників з України: Ольгу Акулову (Донецьк), Тетяну Лаврів (Івано-Франківськ), Оксану Муху (Львів), Люцину Хворост (Харків) і Віталія Соболєва (Чернівці). В останню мить до конкурсу долучилася ще одна львів’янка – Анастасія Плахтій. Кожен учасник мав виконати два вокальних твори: один – обов'язковий твір з творчого доробку Квітки Цісик, другий – український романс. 

 Враженнями від конкурсу та фестивалю я попросила поділитися одну із учасниць, Люцину Хворост. Ця харків’янка зачарувала журі своїм дзвінким і мелодійним голосом і заслужено стала лауреатом першої премії цього конкурсу.

 – Отож, Люцино, насамперед хочу Тебе привітати! Такі події надихають на нові звершення! Розкажи, з ким Ти приїхала до Львова і як довідалась про цей конкурс?

 – Десь на початку лютого мої друзі з Харківського українського клубу «Апостроф» дали мені посилання на невеличке повідомлення в інтернеті. Я не є професійною вокалісткою, тож раніше не брала участі в музичних конкурсах; але коли прочитала оголошення про те, що у Львові має відбутися конкурс виконавців українського романсу імені Квітки Цісик – серце моє стрепенулося: одразу кілька ключових слів!  По-перше, Квітка Цісик – одна з моїх улюблених співачок. Один раз почувши цей тембр, його не забудеш більше. По-друге, Львів: якось я вже гостювала в ньому і була зачарована, а поїхавши додому, вірила, що неодмінно побачу казкове місто Лева ще раз – а може, й не раз! Нарешті, по-третє – і це найголовніше, – український романс. Мені завжди боляче було, коли я чула прикрі слова: мовляв, українського міського романсу не існує. Є російський, є польський, є французький, а українського нема?! Не може такого бути, не може і не повинно! Мене обурює лицемірство снобів. Вони чудово знають, що у 30-і роки ХХ століття – у добу розквіту міського романсу в Європі – в українській культурі вщент винищувалося все, що мало хоч трохи «буржуазний» колорит. Лише невеличка частина української романсової спадщини вижила в еміграції, в українській діаспорі (тут можна назвати такі імена, як-от Богдан Весоловський, Володимир Луців тощо). А наші опоненти вдають, буцімто нічого не розуміють: нема в українській культурі романсу, нема – і квит! І на цій підставі намагаються проштовхнути думку про нашу культурну меншовартість. Хіба це чесно? …Уся моя пісенна творчість – це «загравання» з романсом. Тут і ретро-стилістика, стилізації під романс 30-х років минулого століття, і певні шансонні інтонації (маю на увазі шансон у питомому, французькому розумінні цього слова – прошу не плутати з блатняком)… Повертаючись до конкурсу: я збагнула – цього заходу пропустити я просто не можу!..  У підготовці до виступу мені дуже допомогла моя близька подруга – поетка Лариса Вировець, голова згаданого вже Клубу «Апостроф». І, звичайно, я щиро вдячна Миколі Воловику, нашому гітаристові. Це музикант досвідчений і талановитий. Він сам – бард, брав участь у багатьох фестивалях авторської пісні. А цього разу виступив як мій акомпаніатор. Коли співаєш під живий інструмент (у моєму випадку це гітара) – відчуття зовсім інші, ніж коли співаєш під мінусову фонограму. Звук тепліший, природніший, більш… справжній.

 – Чи давно Ти співаєш? Скільки займалась вокалом?

– Співаю змалечку, але професійного вокального вишколу не маю. Самоучка.

– Спів є Твоїм основним заняттям? Хто Ти за фахом?

– Я все життя вагаюся між Словом і Музикою – не можу визначитися, котре з цих двох начал є для мене головним. Це як на терезах: то одна шалька переважить, то друга. Я є авторкою двох поетичних книжок – «ГаЛЮЦИНАції» (2009) та «Паперовий кораблик» (2010). Пишу і прозу також. Освіту маю філологічну, працюю переважно як редактор-перекладач, інколи – як журналіст. Дописую до харківського літературно-публіцистичного журналу «Березіль». Це, до речі, єдиний україномовний часопис Слобожанщини. На жаль

– Цікаво, як все «варилось» на кухні, як проходило прослуховування. Не страшно було?

– Перший етап конкурсу був дистанційним: треба було просто відіслати до Львова свої аудіозаписи і чекати на рішення журі. Але я ні на що не чекала, нічого не сподівалася: відіслала і забула. Натомість 26 березня, коли мені надійшло запрошення до Львова, відчула себе безмежно щасливою. І нітрохи не хвилювалася перед подорожжю. Були дуже добрі, світлі передчуття. Чула, що до участі в конкурсі зголосилося понад сорок учасників. А журі відібрало тринадцятьох. В останню мить з’явилася чотирнадцята учасниця.

– Ти до останнього не знала, що здобудеш нагороду? Наскільки мені відомо, інтригу нагородження переможців зберігали аж до гала-концерту?

– Справді, імена переможців журі тримало в таємниці аж до останньої миті. А я, чесно кажучи, жодними нагородами навіть не марила. Думала: запросили – дякую, приїду, заспіваю як умію, засвідчу цим свою повагу до жанру українського романсу… Тож коли Ніна Матвієнко, тримаючи у руках диплом першого ступеня, вимовила моє ім’я – мені перехопило подих. Одразу забула про свої незручні черевики (сміється). Мене привітала Оксана Муха, яка стояла на сцені поруч, – а вже за мить я вітала її, адже оголосили, що вона виборола Ґран-прі!

– Організаційні моменти. Як вас, учасників, приймали у Львові? Де ви жили? Яку вам влаштовували культурну програму?

– Приймали нас чудово – за це велика дяка панові Алексу Ґутмахеру, генеральному продюсерові дійства, і пані Галині Дмитришин з організації «Галицькі фестини». Жили ми в чотиризірковому готелі «Супутник». І умови, і обслуга, і кухня – все було на вельми високому рівні. Можна було навіть скромніше трохи (сміється). Що ж до «культурної програми» – усе проходило під знаком Квітки Цісик. Ми були присутні на відкритті музею співачки у львівській школі № 54, яка розташована на вулиці Квітки Цісик. Стрічку врочисто перерізали Ніна Матвієнко і Марта Цісик – племінниця Квітки. Потім нас повезли до славетного львівського скансену – парку старовинних дерев’яних будівель. Там ми бачили калину, висаджену на честь Квітки Цісик. Брали участь у святкуванні львівського Дня прапора… А ще – слухали талановиту співачку Світлану Мирводу, солістку Національної радіокомпанії України, яка прочитала ознайомчу лекцію про український романс і заспівала кілька творів, що вже стали класикою. «Гуцулку Ксеню» за панею Світланою підхопили всі присутні – і запанувало таке єднання! Адже коли з кимось співаєш разом – після цього вже не можеш тримати в серці злості на цю людину. Ділити пісню – все одно що ділити хліб. Є в цьому якась сакральність. Може, тому і в нас не було атмосфери жорсткого суперництва – переважала взаємна допомога.

– Ти давно знайома із творчістю Квітки Цісик? Які саме пісні Тобі подобаються і чому?

– Квітку я вперше почула на початку 90-х років по радіо «Промінь». Мені тоді було років із десять. Я запам’ятала і голос її, і ім’я. Уже ставши дорослою, збирала її пісні по одній. Найдужче любила «Я піду в далекі гори» і вальс «Де ти тепер». А от пісню «Верше мій, верше» – якось так вийшло – почула зовсім нещодавно, лише на початку цього року. Але вона мене вразила настільки, що, коли постало питання про вибір Квітчиної пісні для мене, я без вагань назвала «Верше». Я так плакала під цю пісню, я читала в ній між рядків… Мій харківський приятель запитав мене: «а про що тут, власне, співається? Ну, жила дівчина з мамою, потім покохала хлопця, – ну й де трагедія? Це шлях, який проходить більшість жінок…» Я спробувала дати свою відповідь: покликалася на народну мораль, що, як відомо, була дуже жорстокою до дівчат, котрі не вберегли цноти до шлюбу. Якщо «хлопець з чорними бровами» міг погуляти і втекти, нічого не втрачаючи, – дівчина втрачала все. Згадаймо Шевченкову «Катерину», в якій батьки вигнали свою дочку з дому! Я була переконана, що у карпатських горян теж побутували такі самі варварські звичаї. Уявила собі нещасну істоту, змушену блукати під снігами й дощами, без родини й оселі; жінку, якій у горах міг заподіяти кривду кожен опришок, кожен шандар… Але вже у Львові моя жаліслива леґенда дещо похитнулася (сміється). Причиною цьому Наталка Криничанка, відома львівська романсистка і шансоньє; вона не була безпосередньо причетна до конкурсу імені Квітки Цісик, тож Лариса Вировець улаштувала нам зустріч із нею окремо. І пані Наталка – вона сама з лемків – запевнила мене, що якраз у лемків у родинно-побутовій культурі панував мало не матріархат: жінка могла бути лідером у стосунках, жінка могла навіть першою прийти до чоловіка свататися… Отже, і жахливих санкцій, традиційних для патріархального суспільства, на лемківчанок не накладали. Що ж до пісні «Верше», то попервах вона – це теж зі слів пані Наталки – була веселою і виконувалась у жвавому темпі! А її повільна, романсова версія нібито належить уже Квітці Цісик, за якою повторюємо всі ми, сучасні виконавиці… Не знаю, так це чи ні. Я, чесно кажучи, була трохи розчарована (сміється). Але на мій конкурсний виступ цей нюанс не вплинув. Урешті-решт, кожен виконавець має право на своє прочитання твору.

– Чи братимеш участь у інших пісенних конкурсах?

– Важко сказати. Я рідко коли планую своє життя. Висловлюючись фігурально, я не мисливець, а рибалка: сиджу собі з вудкою на березі і чекаю сприятливих нагод. Мені здається, життя само підкидає нам ті можливості, які нам потрібні. Головне ж для мене – це безперервний саморозвиток. Читати, писати, слухати і співати. Подорожувати – у часі і просторі… Адже по-справжньому належить нам тільки те, що ми носимо у своїй душі.

– Дякую за розмову.

КВІТНЕВИЙ ВЕРНІСАЖ

Мальовничий світ квітучого серця Катерини Ткаченко

СЛОВА, НЕПІДВЛАДНІ ІРЖЇ

«Сіло сонечко за обрій, вечоріти стало,

Посідали браття, барди, гітари зібрали.

Кобзарі та бандуристи, заходьте до хати,

Вдарим разом чистим співом…»

Микола Воловик.

 Концерт відомого харківського барда Миколи Воловика проходив ввечері в п’ятницю, 18 лютого у мистецькому центрі «Юність», що на вулиці Університетській. Жива музика, живе слово захоплювали, а час минав дуже непомітно. Під час концерту я неодноразово ловив себе на думці, що авторська пісня, який би вік не стояв на дворі, завжди здатна зацікавити людей, небайдужих до свободи мислення.

Микола Воловик 

в